Українське шитво. Частина 1
Стислий огляд з історії української вишивки з книги Я.Риженко «Українське шитво», видана у Полтаві у 1929.
Серед багатих і надзвичайно многогранних виявів української народньої творчости, шитву, безперечно, належить чільне місце. Різноманітне своїми типами, багате орнаментальним оформленням та технікою, шитво зазнало свого застосовання в найширших колах українського суспільства. Такому значному поширенню шитво зобов'язане, в першу чергу, тим соціяльно-економічним умовам, що в них жила стара Україна. Система натурального господарства, що в ній зародилося, виросло й розквітніло народне шитво, характерна була тим, що, даючи для виробництва всю потрібну сировину та багато вільних од хліборобських занять рук, в той же час, обмежувала його вузькою сферою самообслуговання. Через те, з самого початку, шитво починає набувати споживчої цінности, але цінности своєрідної, невід'ємно сполученої з її власником. Ось чому, треба гадати, вишивані речі й набули на Україні такого побутово-звичаєвого значення, прикладаючись найширше у весільнім ритуалі.
Справді, аналізуючи весільну дію, ми помітимо, яку величезну вагу складає там питання посагу: на оглядинах
рідня молодого пересвідчується, що має молода; на весіллі посаг приймають на людях і т. д. Це все говорить за те, що до посагу ставилися, як до певної цінности, а, як відомо, головну частину його складали речі вишивані-
Зародившись і виросши на грунті економічному, шитво зазнало й значних соціяльних упливів. В процесі різних зно-
син із сусідами, народ запозичав у них так типи шитва, як і його орнаментальні форми, що потім відповідно переробляв, пристосовуючи їх до свого матеріялу, умов життя та смаку.
Впливало на шитво й різне наслідування з речей побутового оточення іншої соціальної верстви. Так, у добу кріпацтва, коли покріпачена жінка мусіла була вишивати на пана речі, що відповідали його смакові, вона, часто мимохіть, брала звідти певні запозичення, а потім переносила їх у своє шитво. Впливали на шитво й різні переселення, сусідування з людьми іншої національносте то що. Не позбавлене шитво впливу і тих барвистих вражінь, що давала вишивальщицям природа. Ці вражіння вони, часто мимохіть, використовували в процесі композиційного оформлення речі.
Загалом, шитво, як і кожну галузь народньої творчости, треба розглядати, як певне явище, що стало наслідком упливів цілого комплексу факторів. Коли почало шитво вживатися в народнім побуті та звідкіль воно веде свій початок, наукою ще докладно не з'ясовано.
З матеріялів історіографічних ми довідуємося, що вже в X віці пануючі верстви в шитві кохалися. Так, літописець [Летопись по Ипатскому списку], розповідаючи про повернення Олега з походу, каже, що він повернувся «неся золото и паволоки и овощи и вино и всяко узорочье». [Узорочье — коштовні, взорами оздоблені, речі. Сюди входили: ковані ритовані вироби із золота та срібла, художні тканини, шитво, то-що]. З того ж таки літопису ми довідуємося й про одіж, що вживалася князівською верствою, а серед одіжи стріваємо й речі, оздоблені шитвом. Описуючи під р. 1252 похід кн. Данила, літописець каже, що на нім був «Кожюх же оловира грецького и кружевы златыми плоскыми ошит и сапози зеленого хъза шити золотом». [Оловир - пурпур]. Уживаючи в своєму побуті „узорочье", князівська верства щедро його офірувала на церкви, що самими ж князями широко насаджувалися. Серед офір трапляється й шитво. Літописець каже, що кн. Володимир Василькович у Володимирі ікону богородиці поставив та прикрасив її «завесы золотом шити».
Знайомлючи нас з побутовим оточенням князівської верстви, літопис дає де які матеріяли й до питання походження у нас високо-художнього шитва, а зокрема, шитва золотом та сріблом. З поданої цитати про похід Олега ми довідуємося, що «узорочье» він привіз із Византії. Цілком натурально, перебуваючи увесь час в тих чи інших стосунках з Византією, тогочасні пануючі верстви не могли не захопитися тою пишністю та розкішшю, що нею була оточена аристократична Византія. Вони цю розкіш запозичають і широко запроваджують в своєму побуті.
Але, поруч із художнім шитвом привозним, існує шитво й місцеве. Може воно не було таким високим, як шитво византійське, але воно існувало, розгорталося і, треба гадати, широко прикладалося до обслуговання побутових потреб тої частини суспільства, яка не мала змоги скористатися з дорогих завозних речей. Це місцеве шитво і стало основою для розвитку нашої вишивальної вмілости, що протягом довгих віків, у залежності від соціяльно-економІчних умов, то розгорталася то занепадала, вбираючи в себе різні впливи і прийшла до, наших днів.
На жаль, в розпорядженні нашому немає ні історіографічних ні, тим паче, речових матеріялів, що за ними можна було б прослідкувати історію розвитку шитва та його побутового вживання. Ті ж матеріяли, що є, висвітлюють питання лише з XVII—XVIII в.в.
Доба XVII—XVIII в.в. відзначилася буйним розвитком шитва. Причиною цього було зростання попиту на художні речі з боку козачої старшини. Після Революції 1648 р., що своєю хвилею змила польсько-шляхетський лад, а з ним і представників цього ладу — польську шляхту, за кермо державне стає козача старшина, винесена революційною хвилею наверх. Ставши за стерном державним та забравши собі «лани й луки» з покріпаченим поспільством, старшина прагне, подібно шляхті, оточити себе розкішшю: заводить коштовні ридвани, одягається в оксамити, дорогі хутра, єдваби, парчу, оточує себе сріблом та золотом. Разом з тим старшина вимагає й коштовного шитва для прикрас свого житла, одіжи та збруї. Щоб виявити свою «добронравність», старшина офірує в церкви коштовні шиті ризи, покрівці, рушники, то що, а це все спричиняється до того, що художнє шитво, особливо шитво злотом та сріблом, набуває значного розвитку та поширення.
Розвиток золотошвейної вмілости впливає, навіть, в напрямі організації окремого ремесла-гафарства [Гафар— шмуклер—ремісник, що вишивав узори та виробляв шнури й китиці.], що було спрямоване до обслуговання шитвом так церков, як і козачої старшини. Письменник кінця XVII в. Климентій у своїх віршах про гафарів говорить так:
«И гафарство — честное ремесло на світі,
и ім бо дал бог речи мудриє уміти.
И хочъ они и цеху у себе не мають,
а поважние штуки до церквей зробляють,
Як-то: пояси, покровці и воздушки,
а паном кульбаки гафтують и подушки,
И до сагайдаччя оздоби придавають,
и иние честние діла виробляют...»
Студія матеріялів історіографічних, а зокрема описів та реєстрів майна старшинського, дає нам докладні відомості про типи шитва та розмір його вживання козачою старшиною. Так, з опису майна Самойловича, ми довідуємося, що в його ужитку були такі вишивані речі: рушники, гаптовані шовком, сріблом та золотом; сорочки, гаптовані шовком, сріблом та золотом; шапки, гаптовані золотом та сріблом; луб'я для стріл, обтягнене оксамитом та гаптоване золотом і сріблом. Таке ж багацтво ми стріваємо і в опису пожитків Павла Полуботка та реєстрі майна Семена Палія, полковника Хвастівського.
В міру того, як козача старшина губила свої попередні побутові риси та набувала нових, що прискорювали б їй перехід до «благородного дворянства», гафарська промисловість занепадає і переходить до рук черниць, спрямувавши в бік обслуговання виключно церковних потреб. Але було б помилково думати, що черниці певного манастиря обслуговували лише свої потреби. Далеко ні. Для деяких манастирів золотошвейне виробництво було джерелом значного прибутку. Маючи в своїм розпорядженні даремні робочі руки, навіки поневолені й фізично й духовно, манастирі широко використовували їх для виконання різних золотошвейних замовлень.
Були манастирі, як ось ладинський на Прилуччині, що своїми золотошвейними вировими постачали церкви цілих великих округ. Золотошвейне виробництво цього манастиря дійшло було аж до наших днів.
Але, поруч з таким шитвом, буйним цвітом розквітає друге шитво — народне. Многогранне своєю технікою, різноманітне своїм побутовим призначенням, незмірно багате композиційним оформленням, це шитво відбило в собі і ті соціяльно-економічні зміни, що відбувалися в суспільстві, прийняло воно, скористувало й відбило в собі накоплення попередніх віків, одбило многогранно й ту силу одарености та творчого генію, щедро закладеного в працюючих масах. Це шитво, як великі скарби попередніх поколінь, дійшло аж до наших днів.
Не зважаючи на своє надзвичайне поширення, шитво майже ніколи не складало промислової галузи сільського населення. Речі вишивалися власними силами та для власних потреб. Коли й траплялися випадки вишивання на замовця, то вони мали внемковий характер і, здебільшого, оплачувалися не грішми, а натурою (полотном, харчами, пряжою, то-що).
В межах певної родини жінка вишивала сорочки для себе, для свого чоловіка та дітей; дівчина ще задовго до віддання сама собі готувала вишивання для весілля, для посагу.
Розвиток промислового капіталізму на Україні в значній мірі вплинув і на шитво. В межах побутового вжитку шитво не занепадає, але набуває новітніх, незнаних до того виявів. Замісць домашнього матеріялу починають вживати полотна, як і нитки куповані; орнаментальні мотиви запозичуються з різних олеографій, особливо для рушників. Ураховуючи нові смаки, прислужливі фірми косметики, як ось Ралле та Брокар, випускають додатками до мила різні взори, що відповідають міщанським вимогам, але з народною орнаментикою нічого спільного не мають. У наслідок цього, українське народне шитво починає губити своєрідні ознаки та набувати новітніх властивостей.
Але розвиток української дрібної буржуазії та інтелігенції спричиняється до того, що ринок починає вимагати українського шитва, шитва добірного так технікою, як і орнаментальним оформленням. Такий попит стимулює до відродження старе шитво і ставить його на промислову колію. Перші паростки промислового шитва починаються на Полтавщині в кінці XIX віку, заходами кустарного відділу губернського земства. Ураховуючи потреби ринку, земство, через свій етнографічний музей, збирає зразки давнього шитва і, силами кустарів одиначок, репродуктує їх у виробах. Як видно з каталогу кустарних виробів, кустарі, за замовленням земства, вишивали: білизну, скатерті, серветки, рушники, наволочки, верхню легку жіночу Й дитячу одіж, портьєри, тощо. Ці вироби знаходили досить широкий збут так на внутрішньому, як і зовнішньому ринках.
За часів імперіялістичної війни, шитво, як промислова галузь, було занепало значно. Відродження шитва починається вже в нових усуспільнених формах лише з року 1921, заходами Полтавського Союзу - Кустар та Вукопромкредитсоюзу, тоді Кустекспорту. У цей час вишивальна промисловість ще далека була від свого кооперативного оформлення. Роботу провадили роздаточні пункти Союзу Кустар та Кустекспорту, використовуючи вільні жіночі руки села. Але з року 1926-27 вишивальна промисловість поволі починає набувати цілком кооперативних форм, через організацію на периферії вишивальних товариств.
Переглядаючи процес розвитку вишивальної промисловости в межах Полтавської округи, в її нових кооперативних формах, ми змушені будемо прийти до висновку, що жодна галузь кустарної промисловости не зазнала такого буйного зросту, як промисловість вишивальна. З 518 кооперованих вишивальщиць, що їх було в жовтні місяці р. 1927, ми, на 1-е січня р. 1929, маємо, в межах округи, вже над 6500 об'єднаних товариствами вишивальниць та над 400 осіб резерву, що, провадячи вишивальну роботу, ще лишаються поза межами товариств.
Закінчивши коротким оглядом історію розвитку шитва та стисло охарактеризувавши сучасний стан вишивальної промисловости на Полтавщині, ми дозволимо собі коротко зупинитися на огляді окремих його типів.
